Контрольна робота
Діяльність людей і суспільні відносини як субстанційні категорії соціальної реальності
Суспільство як системна єдність соціальних результатів діяльності людей не має статичного характеру, це процесуальна, динамічна, функціонуюча система, котра містить сама в собі детермінанти власної динаміки. Віднайти такі детермінанти це, інакше кажучи, значить установити щó є субстанцією соціальної реальності, тобто кінцевою основою (підставою, носієм, витоком тощо) всіх її явищ, яка в той же час (на обраному рівні аналізу) самодостатня і не потребує нічого зовнішнього для свого існування.
Наскільки вільний дослідник у виборі “субстанції”? Скільки у його виборі довільності, а скільки об’єктивності? А наскільки взагалі коректно ставити питання про “вибір” у разі, коли науковість вимагає однозначної визначеності стосовно субстанції? Погоджуючись з доречністю таких питань, було б не зайве нагадати, що дослідники будують систему знань не на безглуздій сваволі, а на правилах аргументації і апробованих історією науки розумних припущеннях, хоч доза гіпотетичності завжди залишиться і у найбільш досконалих теоретичних конструкціях. Після такого застереження рушимо далі.
Як і будь-який процесуальний порядок, соціальна реальність може бути розглянутою крізь призму змісту і форми. Пристосувавши ці дві категорії як методологічний важіль до субстанційного рівня аналізу, сформулюємо центральну тезу: змістовною стороною буття соціальної реальності, а іншими словами – суспільного життя, є діяльність людей, а формою – суспільні відносини. Отже, ми маємо дві співвідносні, взаємно корелятивні категорії для вираження субстанції суспільства – людська діяльність і суспільні відносини. Чи можна обійтись однією, а не двома категоріями? В науковій і навіть в навчальній літературі є приклади звернення до одної. Так, в навчальному посібнику для вузів відомого російського фахівця з соціальної філософії К.Х.Момджяна говориться, що субстанцією соціальної реальності є цілеспрямована діяльність людських індивідів і груп, і будь-яке явище набуває статусу соціального, якщо воно потрапило у “силове поле” діяльності.1 (1Див. Момджян К.Х. Введение в социальную философию. : Учебное пособие. – М., 1997. С. 177.) Як на нашу думку, на людській діяльності від початку “лежить прокляття” самій рухатись у “силовому полі”, тільки вже суспільних відносин, вони й роблять визначальними для неї не природні, а соціальні межі (форми, рамки) здійснення. Жодний атом суспільної людської діяльності не позбавлений такої “опіки” з боку вказаних відносин. В той же час двокатегорійне маркування соціальної субстанції не порушує її єдності, оскільки воно віднесено до однієї інстанції і лише двоаспектно оцінює її: щодо змісту і щодо форми. Розглянемо більш детально ці аспекти спочатку окремо один від одного, а потім повернемось до їх синтетичної оцінки.
Поняття діяльності є абстракцією, в якій фіксується якісно відмінний від процесів у живій і неживій природі спосіб взаємодії людей з середовищем. В своїх універсальних сутнісних ознаках діяльність характеризується цілеспрямованістю, опосередкованістю штучно виготовленими знаряддями, сумісністю та іншим. Трапляється так, що у філософських текстах “людську діяльність” визнають видовою відмінністю більш загального класу діяльнісних проявів у об’єктивному світі. Говорять, скажімо, про “вулканічну діяльність”, “діяльність ріки”, “діяльність термітів” і тоді поняття діяльності ставлять у таку ієрархізовану послідовність категорій: рух → активність → діяльність → життєдіяльність → людська діяльність. Але здається, що, маючи на меті чисто технічну задачу: дати дефініцію діяльності з уникненням тавтології, прибічники такого шляху порушують деякі допустимі межі наукової гри - метафоричні або антропоморфні звороти видають за норму упорядкованої наукової лексики. У контексті ж викладеного тут погляду сказати “діяльність” або “людська діяльність” значить сказати одне й те ж, відносячи поняття діяльності тільки до людини. Цим, звичайно, ...